Світ ловив тебе та не впіймав, бо ти проміть світла і добра🥰

Ясна, місячна ніч. Далеко розляглась рівнина Іорданська, на видноколі мріють гори Морія і Сіон, поблискуючи срібним верхів’ям проти місяця. В глибині, але не так далеко, як гори, чорніють руїни Єрусалима, де-не-де поміж ними блима вогник, либонь, в якій позосталій хатині, де ще живуть люди. По рівнині блукають люди. Вони зібралися з різних сторін, – хто з Іудеї, хто з Самарії. Одні побудували собі курені з каміння, що набрали на руїнах, та з іорданського очерету; другі – розпалюють маленькі багаття, гріються і щось варять; інші копають ями й ховають в них кістки, знайдені на давнім побойовиську. Чутно зітхання, приглушені ридання і здавлене шепотіння тих, що не сплять, але більша частина спить, хто в безверхім курені, хто просто серед поля, скрившись лахміттям, лігши ницьма, щоб місяць не будив. Ті сонні здаються вбитими, а поле від того ще сумніше – воно мов тільки що після бою, наче вкрите трупом. Скраю три постаті – жінка, дівчина і дівча-підліток – сумно сидять над погаслим багаттям. Жінка колише на руках маленьку дитину, дівчина пряде вовну, дівча-підліток плете кошик з очерету.
Спокій вам, сестри!
І тобі спокій!
Спокій нам всім… спокій і смерть.
Чого?
Живий наш бог, і ми живі.
В руїнах!
Не напувай слізьми малого сина,
не нагодовуй молоком недолі.
Покинутим де іншої взять страви?
Чому ти звеш покинутими вас?
Мій брат в Ассірії, у Нінев
ї.
Мій батько в Вавілоні другий рік.
Мій чоловік подався в Фінікію.
Але вас три й дитина межи вами.
Той не покинутий, хто сам не кинув.
Паліть багаття, поки встане день,
щоб вам було видніше при роботі.
Робота наша марна. Хто ж то буде
носити шати сі, як напряду?
Мій брат в Ассірії, в ворожім війську,
неволячи, в неволі сам загине.
На кого дбати?
Дбай сама на себе,
то будеш вільна, – перед ворогами
не скажеш: «Хто мені одежу дасть?»
Не скаже ворог: «Я тебе вдягаю».
Дівчина здіймає кужілку й знову береться прясти.
Чого сидиш, хіба скінчила працю?
Та що кінчати? Подруги плетуть
сі кошики, щоби носити землю
на могилки над трупами батьків,
що полягли, боронячи святиню.
А в мене ж не зосталось і могили!
Мій батько в Вавілоні. Кажуть люди,
що він будує храм новий Ваалу.
А ти будуй нову для себе хату,
не на могилу, на оселю дбай,
щоб не була чужою в ріднім краю.
Не скажеш ти: «Хто дасть мені притулок?»
Не скаже ворог: «Я для тебе захист».
Плети скоріш, носи каміння й глину,
будуй курінь, – холодні ночі близько.
Дівча-підліток шпарко береться до роботи.
Чому твоє багаття не горить?
Нащо йому горіти? Жінка дбає
в своїй оселі про багаття хатнє.
А де ж моя оселя? Серед поля?
Мій чоловік осів у Фінікії,
в чужому краю злота добуває…
Для кого маю берегти багаття?
Для сього і для себе. Серед поля
своїй дитині розпали багаття,
нагрій і нагодуй, щоб не квилило
коло сухих грудей твоє дитя,
щоб не тремтіло з холоду під рам’ям,
щоб не ридала ти, мов безпорадна:
«Хто дасть мені моє багаття хатнє?»
Щоб ворог не сказав: «Ходи до мене!»
Жінка заходжується ворушити багаття, воно за хвилину спалахує, і веселе світло освічує трьох жінок і їх роботу.
Спокій вам, сестри!
І тобі спокій!
Благословенна ти, надії дочко!
Серед лежачих чутно якийсь стогін. Тірца подається туди і спиняється над одним чоловіком, що саме обернувся горілиць і простяг до місяця заломлені в розпачі руки.
Страждаєш, брате? Рана все горить?
Дай я перев’яжу, то легше стане.
Моєї рани не перев’язати!
Загоїлась та рана, що на грудях,
а та, що в серці, буде вік палати!
Єрусалиме мій, Єрусалиме!
Ти, вічна рано рідної країни!
Гориш ти в мене в серці невгасимо!..
Коли загоїлась на грудях рана,
то встань і йди до праці.
До якої?
Що маю я робити? Чим? Над чим?
Ні знаряду, ні знадобу не маю.
Земля єрусалимська не згоріла.
Ти маєш меч.
Куди ж тепер той меч?!
Руїні не потрібна оборона.
Розкуй меча на рало. Час настав.
Потрібна оборона і руїні.
Бо прийде ворог і розоре землю,
насіє збіжжя, і збере жнива,
і буде хлібом люд сей годувати,
і вдруге завоює Палестину,
вже без меча, самим блискучим ралом.
Бо скажуть вголос сироти й вдовиці:
благословенний той, хто хліб дає!
Лежачим краю рідного немає.
Чий хліб і праця – того і земля.
Тож вавілонською назвуть сю землю.
А ті руїни, що он там чорніють,
стоятимуть вже на чужій землі.
Кого тоді болітиме та рана,
що звалася колись Єрусалимом?
Чоловік підводиться і здіймає меча.
Де ж маю я меча перекувати?
Іди туди, там є живії люди,
вони тобі дадуть вогню живого.
Як жевріє в твоєму серці рана,
нехай так жевріє в огні залізо;
ти перекуй з убійчого меча
робітне рало й загартуй його,
як я тебе тепер загартувала
вогнем і холодом свойого слова.
Благословенне слово, що гартує!
Устань, Ізраїлю, роби намети!..
Серед гурту сонних дехто починає ворушитись, дехто підводиться. Один старий озивається сонним голосом.
Хто тут співає?
Готуйте путь великій силі божій,
шляхи рівняйте духові його!
Проклятий той, хто будить подоланих,
проклятий той, хто краде сон в рабів,
бо менший гріх ограбувати старця,
голодному скоринку одібрать.
Хто раб? Хто подоланий? Тільки той,
хто самохіть несе ярмо неволі.
Я не ношу ярма, я сплю, та й годі.
А що ж є гірше над таке ярмо?
Носив ярмо залізне Єремія
і думав, що воно найгірше в світі,
але якби пророк твій сон побачив, –
камінний сон байдужого раба, –
його ярмо здалося б легшим пуху
проти твоїх кайданів невидимих.
Невже не встанеш ти з сії неслави?
Від сорому не підведеш чола?
Для чого? Нащо маю я вставати?
Для праці! для поради! для життя!
Щоб сонце не зійшло в твоїм лінивстві,
щоб час визволу не застав тебе
у сні ганебнім, соромнім безділлі.
А ти що робиш? Ти?
Людей буджу.
Збуди ж мене, як прийде час визволу!
Для тебе він ніколи не настане.
Спи, я знайду живішого мерця.
Гей, хто живий на сім побойовиську?
Чутно з-під дерева понад Іорданом слабий бренькіт струн і несміливий голос, що співає уривчасто, спиняючись, немов пригадуючи порізнені слова і мелодію пісні.
«Як потемніло злото… срібло як
змінилось чисте… Ох, сіонська дочко!
Хто дасть моїм очам потоки сліз?..»
Чого ти так несміливо співаєш?
Ніяк не можу пригадати пісні…
«Плач Єремії» хочу пригадати
і все не можу… пам’яті бракує.
То й не пригадуй! вигадай своє!
Ох, що ти, сестро? Се було б зухвальство!
Чи знаєш ти, чия се в мене арфа?
Самого Єремії! А йому
вона десь від Ісаії дісталась,
той мав її з Давидового дому, –
либонь, ще сам Давид грав на сій арфі,
співаючи на божу славу псалми!
Давидові я псалми добре тямлю,
та їх співать не личить в день неслави…
Ісаії пророцтво не справдилось, –
мир не настав, Месія не з’явився,
пісні його нехай ідуть в непам’ять,
нехай не дражнять нас… А Єремія,
останній наш пророк, співець руїни,
нехай би жив у сих преславних струнах.
Коли б ти чула, як він тут ридав
великим голосом посеред пустки!
Луною відзивалася руїна,
з пророком нашим плакало й каміння.
А як його в залізному ярмі
виводили в полон з Єрусалима,
він об зруйнований жертовник вдарив
сю арфу й кинув строщену додолу.
І так вона лежала довго, довго,
аж поки я, вишукуючи вугля
у попелі холоднім, віднайшов
святий забуток сей співців преславних.
Зібрав я все, що тільки заціліло,
зложив і склеїв, – арфа невеличка,
та в ній нема і скіпки несвятої.
Знайшов і струни – шкода, що не всі, –
були покручені, страшенно ржаві,
я виправив, почистив їх, як міг,
нап’яв на арфу та й, як бачиш, граю.
Слабенько грають. Та зате сі струни
колись бриніли у руках пречистих
святих співців, пророків незабутніх.
Нема ні одної струни нової,
всі давні… шкода, згублено багато.
Бракує арфі струн, співцеві слів!
Колись ти чув, як на пророчий голос
руїна озивалась. Я ж почула,
як ти, співець, хотів луною бути
оцій руїні… Дай її сюди!
Свята руїна служить нашій г
ньбі!
Колись живії, струни тяжко стогнуть
під мертвим доторканням мертвих рук;
живі слова, мов вітер в мертвім листі,
в плохих устах безсило шелестять.
Я визволю тебе, свята руїно, –
ще, може, станеться господнє чудо,
що віднайде тебе рука гідніша
і збудить у тобі не тільки голос,
а й душу вічну. Поки ж – спочивай!
Нехай тебе свята ріка ховає!
Безумна! Біснувата! Що ти робиш?
Рятуйте, люди, святощі загинуть!
Пливіть, ловіть, біжіте, переймайте!
Пішла на дно!.. Давайте сітку! Невід!
Пішла на дно? Шкода! Дарма шукати.
Не доберешся дна, тут мулко дуже.
Вернись, не квапся, бо ще й сам потонеш.
Так я ж тебе, злочиннице, втоплю!
Топіть її! топіть! вона посміла
втопити наші святощі сіонські!
Рятуй, Ізраїлю! Тут іудеї
втопити хочуть дівчину невинну!
Набігає з усіх боків гурт самарян і бореться з іудеями, відбиваючи Тірцу.
Втопити? За що? За якії вчинки?
За святощі!
За брязкало старе!
Самаряни сміються. Іудеї лютують, бійка закипає дужче. Один левіт стоїть осторонь і спокійно споглядає.
Гей, ти, левіте, поможи скарати
злочинницю!
Та що мені до арфи?
Мене пісні й пророцтва не обходять.
Аби закон, пророків не потрібно.
Самаряни нарешті беруть гору і, відбивши іудеїв, ведуть Тірцу під те дерево, де недавно молився їх молодий пророк.
Стань тут, пророчице, олива сяя
тебе покриє вітами святими,
і горе кожному, хто зачепити
поважиться святиню і тебе, –
шма, Ізраїль! не жить тому на світі!
Бог поскромив дівочими руками
безчельних іудеїв. Вам відомо,
які то святощі вона втопила?
Ти ж сам казав, що брязкало старе…
Те брязкало старе колись бриніло
В руках Давидових.
Адонаї!
Оті лукаві струни гомоніли
в палатах
царя Саула,
вони його приспали, а тим часом
престол точила іудейська зрада,
мов шашель. Трон упав, Саул загинув,
плачем нещирим заридали струни
над смертю Йонатана і Саула
в руках Давида, що згубив їх.
Не раз, не раз в Єрусалимі грали
ті струни на погибель Самарії!
Тепер вони загинули без сліду,
як і пиха царів єрусалимських!
Хвала пророчиці, новій Деборі!
Ой, дайте їй тимпан! Нехай заграє,
танок нам заведе, як Маріам,
що святкувала згубу фараона!
Честь Самарії! Смерть Єрусалиму!
Дівчина-самарянка подає тимпана Тірці. Тірца мовчки одводить його рукою і стоїть, похиливши чоло.
Вона не хоче грати на руїні.
Дівоче серце жалісливе, браття.
Настане день, ми підем з сього поля,
ген-ген туди, на гору Гарізім.
Там, на високім місці, ми запалим
вогонь святий в свяченому гаю.
Там Тірца нам пророкувати буде
про нашу Самарію.
Ні, ніколи
я не піду на гору Гарізім.
Не йдіть і ви. Забудьмо нашу зваду.
Саул з Давидом вкупі на тім світі.
Що Самарія? Що Єрусалим?
Руїна! пустка!
А святий жертовник?
Стоїть він цілий.
Тільки без жертов.
В нас є закон, а там стоїть виразно,
що є
на світі боже місто –
Давидове,
оселя божа –
храм Соломонів.
Де ж той храм?
В законі.
Самаряни сміються.
Безумним сміхом бог значить безумних.
В законі жодна літера не гине.
Там все стоїть навіки нерушимо.
І кожний камінь храму є безсмертний,
бо він стоїть записаний в законі.
І що ж вам з того?
Нечестивий запит!
Як «що»? Закон потрібний для закону,
як бог для бога. Ми його раби
і мусимо йому служити сліпо.
Та чим служити?
Берегти святині.
Щоб жертов не давалось поза храмом,
щоб не зміняв ніхто в законі й слова.
А ми тим часом розберем руїни
і занесем каміння в Самарію!
Жертовник ваш на Гарізім поставим
і жертву принесем в святому гаю!
Собаки самарійські! Ось чого ви
прийшли сюди, як злодії вночі!
Прийшли святиню нашу обкрадати?
Гурт на гурт починає наступати. Левіт береться за камінь і наміряється в пророка самарійського.
Спиніться ви! Дозорець вавілонський
з намету вийде і рабам накаже
вас бичувати. Не будіть його!
Се правда! тихше! годі, схаменіться!
Сліпі! нещасні! Чи не видко вам,
що саме час настав справдити слово
Ісаії-пророка? Вже пора,
щоб лев з ягням як браття поєднались.
Іудин лев нехай шакалів душить,
а не займа господнюю отару.
Сама посіяла між нами зваду,
а хочеш мир зібрати? Пригадай:
хто сіє вітер, той збирає бурю.
Посіяно і зібрано давно.
Не вчора й не сьогодні, – он стернею
чорніє по жнивах широке поле.
Час братися до іншої сівби
і ждати інших жнив. Але не вам
судилось розкувать ярмо залізне
на коси та серпи. Он ті, малії,
он ті, що в куренях та при багаттях
удосвіта працюють неоспало,
вони жнива для господа готують,
а ви, мов скорпіон в своєму гніві,
самі собі отрути завдаєте,
самі себе пожрете, мов ті змії,
що бог колись наслав на кару нам.
Хто тут тебе поставив за пророка?
Прилюдно жінці личило б мовчати!
Хто звав мене Деборою новою?
Хіба не син твого народу? Справді,
коли бракує ватагам кебети,
хай встане жінка, як нова Дебора,
і скрикне: «Встань, Ізраїлю, повстань!»
І встане люд, мов хвилі серед моря,
і божий дух ті хвилі оживить.
І зацвіте Сіон весняним крином,
і знов поллється молоком і медом
земля обітована, ся земля,
де ми тепер блукаєм, мов вигнанці,
мов стадо згублене на бездоріжжі.
Чого блукати нам? Чого шукати?
Чи се ж не та земля, що здобували
для нас батьки своєю крів’ю й потом?
Стовп огняний не поведе нікуди,
не скаже хмарний стовп: іди за мною.
Не спустить бог нові скрижалі з неба –
ще ж не сповнився й давній заповіт.
Устань, Ізраїлю! Зори плугами
се бойовисько, не давай ні кроку
землі обітованої. Посій
понад границями пшеницю добру,
відгородись житами від пустині.
Склади каміння все у підмурівки,
щоб не казали люди: тут руїна;
щоб мовили: колись тут стане дім.
Пройдуть роки, з полону бранець верне,
знов оживе тоді сіонська пісня,
високий підмурівок одгукнеться
ще голосніш на співи відродження,
ніж ся руїна смутная лунала
від погребових плачів Єремії.
І бранець руку братові подасть,
і підуть поруч будувати мури
на тім гучнім, високім підмурівку.
Душа моя вже бачить ту будову,
і знає серце, як її назвати:
в новім Єрусалимі храм новий!
Єрусалим?! Будь прокляте се слово!
Новітній храм?! Без святощів прадавніх?
без скрині заповіту й херувимів?
без спадщини Давида й Соломона?
Чи тільки те й святеє, що старе?
Та геть її! в пустиню! на вигнання!
Хай не морочить нас! не баламутить!
Кому ж се маємо тут будувати?
Щоб ворог знов прийшов і знов посів?
Хто нам дозволив ту нову будову?
Цар чи дозорець?
Божий дух велить!
Той божий дух, що не живе між вами!
Певніше він в пустині пробуває,
куди ви женете мене на безвість,
ніж серед вас!
О, там ти знайдеш духа
того, що здавна завладав тобою,
лукавого! Іди, шукай його!
Дух божий знайде сам мене в пустині,
а вам ще довгий шлях лежить до нього!
Юрба з навісним лементом жене Тірцу, аж поки та зникає з заселеного обшару.
11.09.1904, Зелений Гай